Чотири стіни

Сиджу оце зараз і думаю: от облаштували мені нарешті окрему кімнату. Вона невеличка, але затишна і “модерна”, як зараз модно казати – нові запашні меблі, величезний диван з подушками. Двері зачиняються під ключ. Зсередини. Ну чудово ж. Але одного я не можу ніяк усвідомити: чому я нікого туди не запрошую? Ну з друзів, знайомих там. Дивитися фільми, накритися ковдрою, топтати щось смачненьке при світлі торшеру. Хотілося б покликати Костю Шторма у гості, наприклад… От реально, по-дружньому. Василька. Чи Бороду. Михальчишина, в кінці кінців! І проводити з ними так час. Чому про мене в такому випадку подумають щось дуже нехороше? Звідки оці заборони, якісь обмеження статевого характеру? Чому не можна бути у дружніх стосунках з хлопцями? Чому якщо один дізнається про перебування в мене у гостях іншого, то це буде схоже на якусь розпусту? От справді, ніби ж не тупа, 20 років скоро стукне, а от цієї речі я усвідомити не можу. Я знаю, що ніхто з них ніколи навіть поріг тієї кімнати не переступить, бо вони містяни, а мій дім у селі, куди вони в житті не приїдуть, тим більше, що мій дім нагадує психлікарню. Ми якісь дикі в плані прийняття гостей – мені спочатку було стрьомно когось запрошувати, бо дім був схожий на катакомби, а зараз ніби й ремонт зробили, а звичка бути самою лишилася. І оці маленькі проростки бажань з кимось проводити час в моїх рідних затишних чотирьох стінах – то такі крихти насправді, відверто кажучи, мені нереально круто в тих чотирьох стінах самій – з книжками, щоденниками і якісною музикою. Отак. Тож все робиться на краще. Па-па.