В мене дуже рідко виникає бажання плюнути людині в обличчя. Я б сказала, майже ніколи. Але сьогодні сталося дещо, що спровокувало в мені жагуче бажання це зробити. Щедро так плюнути, від усього серця.
Йдемо ми з однокурсницями з навчання, обговорюємо університетські справи… І от одна з дівчат каже, що наступної суботи, 23 листопада, в нас будуть пари, і що з останньої викладач хоче нас забрати на екскурсію в одеські катакомби. Я кажу, що точно не поїду, бо ця дата якраз припадає на четверту суботу листопада – щорічний національний День пам’яті жертв голодоморів в Україні, і що в Одесі з цього приводу запланована мовчазна хода вулицями міста у знак вшанування пам’яті мільйонів людей, яких було знищено комуністичним терором. Було б непогано, кажу, якщо б ви теж прийшли… На що ця дівчина, махнувши рукою, безтурботно кинула: “Ай, нам уже говорила об этом староста… Ну, вы ходите на свои голодоморы, а мы в катакомбы поедем!” І це сказала людина, яка на парах української літератури ХХ століття зараз проходить п’єсу Миколи Куліша “97”, в якій по сюжету мати збожеволіла від голоду, розрізала трупи своїх дітей на шматки і приготувала їх на вечерю. Кажу: “…Люди мільйонами гинули, пухли від голоду… Це ж твій народ, як ти можеш зараз так про це говорити?..” На що чую лаконічну відповідь: “Ну извини, я не такая патриотка!”
Я могла б довго говорити, довго розмірковувати, давати оцінку цій ситуації… Але я не буду цього робити. Скажу лише одне: дякую вам, мамо і тату, за правильне виховання, за те, що не дали мені вирости байдужим, тупим і нікчемним бидлом, в якого вся система світоглядних цінностей не підпорядкована жодним нормам людяності і моралі. Дякую вам, мої рідні, від щирого серця.