нотатки на полях

Отже. Давай поговоримо серйозно. Є декілька речей, про які тобі слід подумати сьогодні.

Перше. Юля, ти лінива. Ти страшенно лінива до усього: до догляду за собою, до витрат на себе, до навчання, до читання, до саморозвитку, до нормального харчування, до додержання порядку в кімнаті, в планах і в голові, до самоорганізації… Тобі на все наплювати. Нема нічого такого, щоб тебе простимулювало, змусило хоч чогось хотіти і докладати до цього зусилля.  Все по барабану. Але так не можна. Бо то є просто піздєц.

Друге. Якщо ти будеш валятися на ліжку цілими днями і жерти пиріжки з вінегретом, то ти скоро будеш важити знову 58 кг. Згадай, яка ти була кабанюка. Твоя мета має бути 50 КІЛОГРАМІВ!  Тому:

1. На сніданок ми беремо собі вівсяночку. В універі яблучко чи банан(купуєш звечора). Вдома супчик. На вечір лабаєш салатик. Після шостої – не їмо. Солодке і здобу – не їмо. Каву солодку – не п’ємо. Приходиш в сільпо  і фільтруєш: овочі, фрукти, картопля на супчик, гречка на кашу. Все. Треба себе повертати в форму. Бо розперло знову, згадай, якою ти чудовою була в 53 кг. Отже, з їжею ми вирішили. Худнемо і пристаємо на правильне харчування.

Третє. Ти хочеш займатися політичною діяльністю, бо тобі подобаються ці люди. Якщо вони тобі колись перестануть подобатися, ти все кинеш?  Подумай над цим.. Бо вже так було з Глорією. Звичайно ж, зараз все інакше. Ти подорослішала. Але все ж подумай…

Четверте. Ким ти там хотіла бути? Леді? Вишуканою мадам? То в чому справа?.. Ти раніше чудово жила без матюків. Що змінилося? Хочеш крутою здаватися? Це тупа дурня. Ти виглядаєш бидлом. Тому давай вирішимо:  від завтрішнього дня після кожного матюка даєш собі ляпаса по губам. Серйозного такого. Щоб відучити себе. Ти леді. Вихована, серйозна. Тебе мають поважати. З тобою мають рахуватися. Матюки і бидляцтво балів твоїй репутації не додають. Задумайся.

П”яте. Коли ти вже займешся навчанням? Коли приготуєш диплом? Завтра вночі?… Юля-Юля…

А тепер давай на чистоту.
Ти не суперкрута чіка. Ти попроще. Ти це прекрасно знаєш. І щоб в цьому житті не розчаровуватися, ти маєш обирати коло собі під стать. Ти чудово розумієш, які кола я маю на увазі – мажорів, інтелектуалів… Ну це не твій рівень, і вини твоєї в цьому нема.
Тому давай прояснимо деякі моменти. Данічка – і мажор, і інтелектуал. Він тебе задавить просто. Згадай фразу: “Я собі дружину як коня обиратиму”. Ти хочеш бути конем? Він занадто прискіпливий. Хай шукає ідеальну. А ти просто плюнь. Ну справді, що там можна взагалі казати, якщо ти чітко відчуваєш, що людині на тебе похуй? Плюс – поведінка твоя протягом останніх днів наглядно йому продемонструвала, що ти вже потекла. І неозброєним оком помітно, наскільки йому ВСЕ ОДНО. Не підставляйся. Розважилася – і досить. Йому вже нудно з тобою. А ти корчиш з себе страждалицю. Просто продемоструй йому якось, що ти сильна, незалежна і тобі теж може бути пофіг. Ти ж розумненька, все зможеш. Хай хвоста трохи підіжме, а то вже як в павліна. Покажи, що ти теж не пальцем роблена.
Блін, і от класні же ж люди коло тебе! І Гліб, і Вінні  – ну чудові ж! СИДИ ТИХО І ДРУЖИ. І не вийобуйся ото.

Я все ніяк не можу пробачити Олегу. Згадую, як все було. Ми були щасливі. Мені було з ним надзвичайно добре. Як він міг?… не можу цього зрозуміти
страшенно хочеться, щоб він написав. щоб знову дав про себе знати.

Данічка. Чого я про нього думаю? якесь притяжіння є між нами. я так люблю оцю гру. небезпека, азарт, інтрига. хоч би він був високий.

Щось заїбав мене Борода. Дохуя вийобісте.

А Гліб шось зачепив. Прям хочу, щоб постійно писав. Як здрастє ото… Не розумію, якого хера.

Ще й цей Даніїл… Щось в ньому є. Розумний. По-небезпечному розумний.

А ти, мабуть, і не розумієш, наскільки ти щаслива.
Десятки людей навколо тебе говорять тобі, яка ти РОЗУМНА.
ЦІКАВА.
КРАСИВА.
ОСОБЛИВА.
ВИШУКАНА.
ДОРОСЛА НЕ ПО ВІКУ.
ТАЛАНОВИТА.
ВИХОВАНА.
ФІЛОЛОЖЕНЯТКО, В КІНЦІ КІНЦІВ.
Подивися, скільки лайків у контакті. Коментарів.
Скільки хлопців майже щодня підкати роблять… Та майже всі партійні! Навіть Боган!!! І Павло, бачила, як дивиться?…
Юль, сонечко… Тобі нема на що жалітися. В тебе все є. Увесь світ в тебе в кишені. Все маєш задарма. Тебе люблять. Тебе поважають. З твоєю думкою рахуються. Тебе навіть бояться. Ти авторитетна. Ти доросла для свого віку. Ти все вмієш і все знаєш. Юль, тобі заздрять навіть більше, ніж ти думаєш. Багато хто хотів би опинитися на твоєму місці. З такою світлою головою і великим серцем. В тебе найкраща в світі родина. Тож не жалійся на долю. Все класно!

Ну що ж… Розійшлася я з ним. Сьогодні, 18 листопада, через 2 місяці і 5 днів. Ненадовго мене вистачило. І це просто піздєц.
На нього страшно було дивитися. Він плакав. Він мене любить так, як ніхто інший. І це найжахливіше.  По суті, його навіть не було за що кидати. Все людина для мене робила. Старалася з усіх сил.  Ідеальним хотів бути для мене. А я, бездушне стерво, не змогла навіть оцінити цього. Камінюка в мене замість серця. Величезна груда каміння. Я не заслуговую, щоб мене так любили. Я нікчемна людина. Я роблю тільки боляче тим, хто заради мене готовий на все.
Я так хочу, щоб він був щасливим. Щоб досяг усіх вершин. Щоб здобув усе те, на що заслуговує. Сподіваюся, що він витримає цей удар долі. Що стане сильнішим в мільйони разів. Що це його загартує на майбутню боротьбу.
А для себе які я можу зробити висновки? НЕ МОЖНА ТОБІ НІ З КИМ ЗУСТРІЧАТИСЯ, ЮЛЯ. ТІКАЙ ВІД ЦИХ СТОСУНКІВ, ЯК ВІД ВОГНЮ. БО ВСЕ ДЛЯ ТЕБЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ОДНАКОВО. ДОСИТЬ ВЖЕ.

Якось все складно. Останні дні пройшли в роздумах щодо Кості, моїх почуттів до нього і подальших перспектив. Все дуже і дуже печально.
Я знала ще раніше, як тільки все починалося тоді, 13 вересня, що я не до кінця впевнена, що хочу з ним бути. Просто якось так все сталося, що було зрозуміло – діватися нікуди, питання вже вирішене, ми тримаємось за руки.. Треба було тоді відмовитися від цієї “неминучості”. А я вже стільки йому слів наговорила… Про вірність, про ідеал чоловіка, про наше СПІЛЬНЕ майбутнє.. Чого тепер коштують мої слова? Як йому сказати, що я порожня всередині?…  Що зі мною не так взагалі? Чому мене ніхто серйозно не зачіпає? Чому все гасне всередині мене, і люди стають геть чужими мені, хоча поганого нічого не зробили?
Згадую, як було з Олегом. Півроку все продовжувалось… І нічого мене в ньому не могло розчарувати. Так, сварились, так, кидали слухавки, так, він безвольний мамин синочок, але я ХОТІЛА!.. Я жила цим! Я його любила! А зараз нікого не люблю… Порожньо, глухо все. І ані коштовні подарунки, ані салюти, ані купи квітів, ані дорогущі квитки на кумирів, ані усі наймиліші слова на цьому світі не здатні зародити або простимулювати в мені це почуття, якщо його не було спочатку. Докоряла Юлі, що вона морочить голову Ромі, а сама?.. Всі багатства світу нічого не варті, якщо ти не чекаєш його з роботи з замиранням серця, не тремтиш, коли ви зустрічаєтесь поглядом… От дійсно, я навіть не хочу в очі йому дивитися. Цей святий момент, це таїнство між двома – я ж постійно його уникаю! І все в ньому не так: риси обличчя, худорлявість, фізична слабкість,  і він навіть не користується парфумами!  Стиль одягу… Жахливий. Занадто, занадто худий. Коли мене бере на руки, боюсь, що він переламається навпіл. Так, це дуже жорстоко. Але воно так, як воно є.
І тепер я не знаю, що робити. Мені двадцять років. Я закінчую через півтора роки університет. Ані майбутнього, ані перспектив, ані тієї людини, яка б мене забезпечувала. Костя вчиться. Коли я випущуся, він лише закінчить третій. З батьком у нього проблеми, грошей він йому не дасть.  Отже, навіть з практичної сторони нема ніякого сенсу продовжувати ці стосунки. Через деякий час все ж доведеться їх проафішувати в партії.  З часом мене це все зовсім дістане, доведеться розходитись. І як це виглядатиме збоку? Відшила і того, і того. Спробувала – не підійшли. Дуже крута реклама для мене…
То що ж робити? Який я обираю шлях для себе?.. Як правильніше вчинити в цій ситуації? Як не розбити йому серце? Хоча воно і так розіб’ється… Ну от чому так? Чому я не закохалася в нього по вуха? Він же ж такий уважний, турботливий, чуйний.. Мене вважає красивою. Чому я його зовсім не хочу? А кого ж мені тоді буде хотітися?…  Блін, ну не витримаю я з ним аж до весілля… Не витримаю… Це постійно наступати собі на горло, робити вигляд, що я рада і отримую задоволення… Що мені це все цікаво і потрібно. Це постійна гра. Заради чого? Скільки років треба чекати, терпіти, відшивати всіх в надії, що ось-ось він виросте і покличе мене заміж. А як я до того часу взагалі його бачити не зможу? Покладати своє життя в жертву вірі в те, що з ним я буду щаслива, бо він мене любить? А якщо не буду? А якщо його любов для мене перетвориться на утиск?  Бляяяяя, що ж робити?

В мене дуже рідко виникає бажання плюнути людині в обличчя. Я б сказала, майже ніколи.  Але сьогодні сталося дещо, що спровокувало в мені жагуче бажання це зробити. Щедро так плюнути, від усього серця.
Йдемо ми з однокурсницями з навчання, обговорюємо університетські справи… І от одна з дівчат каже, що наступної суботи, 23 листопада, в нас будуть пари, і що з останньої викладач хоче нас забрати на екскурсію в одеські катакомби. Я кажу, що точно не поїду, бо ця дата якраз припадає на четверту суботу листопада – щорічний національний  День пам’яті жертв голодоморів в Україні, і що в Одесі з цього приводу запланована мовчазна хода вулицями міста у знак вшанування пам’яті мільйонів людей, яких було знищено комуністичним терором. Було б непогано, кажу, якщо б ви теж прийшли… На що ця дівчина, махнувши рукою, безтурботно кинула: “Ай, нам уже говорила об этом староста… Ну, вы ходите на свои голодоморы, а мы в катакомбы поедем!” І це сказала людина, яка на парах української літератури ХХ століття зараз проходить п’єсу Миколи Куліша “97”, в якій по сюжету мати збожеволіла від голоду, розрізала трупи своїх дітей на шматки і приготувала їх на вечерю. Кажу: “…Люди мільйонами гинули, пухли від голоду… Це ж твій народ, як ти можеш зараз так про це говорити?..” На що чую лаконічну відповідь: “Ну извини, я не такая патриотка!”

Я могла б довго говорити, довго розмірковувати, давати оцінку цій ситуації…  Але я не буду цього робити. Скажу лише одне: дякую вам, мамо  і тату, за правильне виховання, за те, що не дали мені вирости байдужим, тупим і нікчемним бидлом, в якого вся система світоглядних цінностей не підпорядкована жодним нормам людяності і моралі. Дякую вам, мої рідні, від щирого серця.

заїбало мене все.
заїбало те, що нема грошей. що у всьому собі відмовляю. що наступаю собі на горло. що рахую копійки. що звикла без усього обходитись.
чи правильно я роблю, коли кажу Шторму, що мені краще погуляти в парку, ніж десь посидіти в кафе? що я подаю йому себе невимогливою, некапризною,  невибагливою дівчинкою? чи не розслабиться він від цього? оце найголовніше насправді. а прогулянки в парку мене не засмучують. я просто розумію, що він у сварці з батьком, стипендію не отримує і, скоріш за все, гроші на мій день народження він в когось позичав, бо це сума кругленька. та і книжки недешево коштують зараз..
коротше кажучи, Полозкова лікує. рубцює душевні рани. а від чого вони взагалі, ті рани? від дурощів – і все на тому.

Якась я неправильна. Все погано.
Подивилася фотки з Компоту. Як вони всі там двіжують… Вже вся Петрівка перейшла на Комітет. Олег з Поліною зажигає. І от я ніби усвідомлюю, що я розумніше і корисніше проводжу свій час, що я не розмінюю себе на сумнівні тусовки та гуляння, що я високоморальна, вихована, інтелігентна панночка з радикально правими поглядами. Але блять – чому мені від цього не стає легше? От чесно, аж бридко від самої себе… Це що ж виходить? Що мені радощі споживацького життя дорожчі за одвічні ідеали духовності й честі? Та ну нахер таке життя. Блювати хочеться. Ні, такого не буде. Мене це не зламає. У цьому двобої я вийду виключно переможцем. І моя душа збережеться у віках, а не згине у пафосі, гедонізмі і примітивності понтів. Я вище цього всього.