нотатки на полях

…А рецепт порятунку простий: десь бути і щось робити. Ні, не сидіти в гуртожитку. Тут самі стіни створюють гніт і давлять на мозок.  Вийшла рано-вранці і повернулася пізно ввечері. Щоб і не пахло тобою в цьому гадюшнику. Щоб не було коли пролежувати старе роздовбане роками ліжко. Тут ти не знайдеш душевної гармонії. Тут не прикольно. Знайди собі якесь місце, куди прийдеш з книжками і блокнотами, замовиш каву і сидітимеш до вечора, аж поки не стемніє. Ну що ти тут загубила, в цій коробці для невдах? Це, звичайно, може бути просто осіння депресія. Згадай, як ти влітку хотіла в гуртожиток. Але це могло бути звичайнісіньке собі очікування змін, пов’язаних з твоєю партійною діяльністю. Щось не дуже все змінилося, правда? От я й кажу: викоріни у собі бажання сидіти вдома. ВИ-КО-РІ-НИ. Свою лінь, апатію, байдужість до самої себе. І більше ніколи не декларуй її публічно. Ну його все нахер, справді. Вони не мають знати про тебе анічогісінько. Жодна тварюка. Бо сьогодні вони тобі друзі, мило посміхаються і разом з тобою засуджують когось, а завтра вони вже тобі вороги номер один і все, що було тобою, сказано, обертається проти тебе. Ти ж це відчувала на собі не раз. Отямся вже нарешті, нікому довіряти не можна, окрім найближчих. Тим більше, що тобі мало хто потрібен. Просто гни свою лінію. Рости, розвивайся, забий на цей контакт, заходь лише пізно ввечері переглянути новини. Не сиди вдома, бо ти тут лише спиш – на щось більше тебе не вистачає. Наберися нарешті трохи розуму. Нічого не зміниться, якщо ти поводитимеш себе як завжди. Спілкуйся лише з тими людьми, від яких матимеш власну вигоду. Не в плані матеріального, звичайно. Хай вони вчать тебе корисному. Переймай їхній досвід, непомітно вибирай для наслідування найкращі їхні риси. Вчися. Постійно вчися. Не давай ліні загубити в тобі весь твій талант та здібності. В тебе світла голова, використовуй її за призначенням. І не будь дурепою, в кінці кінців.

Додати нову публікацію…
А зара я вам додам. Таке розкажу, чого ви ще про мене не знали, бо я вам того і не могла розказати, бо таке зі мною вперше. Шторм – він такий… Ну неймовірний. Я не знаю, як так сталося, в мене ж стільки страхів з приводу цих стосунків… Але я вчора відчула такий сум за ним, таке скучання… Ніколи ще такого не було, щоб я так за кимось скучила. Ну до того вже хотіла в його обійми – страх.  Знаєте, в чому річ? А в тому, що він єдиний, чию любов я ВІДЧУВАЮ. І вірю, що вона дійсно є, що це не лапша на вуха, що це не його самопереконання, що це не слабкі потуги типу любити когось… Це справжнє. І воно підкупило мене. Він настільки в мені розчинений зараз, що мене саму затягує в його власну глибину. Він має блискучий розум, гострий інтелект, обізнаний з багатьох питань. Це той рідкий випадок, коли хлопець розумніший за мене. Як я цього чекала! Як я хотіла собі такого, щоб слухати його з відкритим ротом. Невже дочекалася?

Правильним буде зараз тримати відстань, щоб його не попустило швиденько від того, що я вже належу йому. Я не хочу, щоб його попускало. Бо я тут виявила, що я заміж за нього хочу! Ага. Сама в шоці. Коли це таке було? З Олегом, хіба що. І то – ми до того рідними стали, що там не могло не хотітися. А тут – місяць в парку погуляли – будь ласка! Хоч зараз з паспортом до рагсу… Чесно. От якби сказав: “Пішли розпишемось!”, пішла б, довго не вагаючись.  Бог його зна, з чим це пов’язано, але що маємо, те маємо. Я вже навіть не звертаю уваги на його якісь там нібито недоліки – в мене оцей сканер відмикається останнім часом. Гарний він, гарний. Високий, статний. Класно виглядає у сорочечці… Прям таки класно!  Нема чого й сумніватися!

Коротше кажучи, не можна його випускати з рук. Я відчуваю, що з моєю підтримкою, з моєю вірою у нього це розумне Сонечко досягне таких висот, на які заслуговує з такою світлою головою. Я все зроблю для того, щоб ми були щасливі вдвох. Зрештою, так добре мені не було ще ні з ким.

В мене тут протягом останніх днів назріла проблема. Все через ті кляті барабани і Бороду-свинюку. Не знаю, як я дозволила всьому цьому заволодіти мною і на цілу добу відімкнути мене від системи життєобігу. Але підім’яло мене конкретно. Жити не хотілося, ненавиділа увесь світ, ковтала невидимі сльози образи і розпачу, стримувала себе, щоб ніхто не помітив, що мене це зачепило. Я не хотіла, щоб це було сильніше за мене, але воно диктувало мені настрій. А сьогодні я зустрічала з Костею і оповіла йому цю ситуацію… Спочатку його слова мене не дуже втішали. А потім він почав говорити те, що реально пробудило в мені бойовий дух. І виявилося, що наші переживання насправді дуже схожі. В нього було щось подібне на кшталт тотального розчарування. Теж ідеалізував цю спільноту, цих людей, а потім боляче було усвідомлювати, що вони зовсім не такі… А просто жахливі і, по суті, в деяких моментах нічим не кращі за пересічного представника молодіжного прошарку. І не треба оцієї марної ідеалізації – треба завше пам’ятати, що вони звичайні люди в повсякденному житті… Влучно Костя сьогодні сказав: “Життя націоналіста – то постійний мітинг”. Дійсно, щоб бути взірцем і гідним представником національної еліти, на положення якої претендують оці всі люди, треба вести конкретно окреслений спосіб життя, постійно себе контролювати, тримати в руках… Не всі на це спроможні. Але коли справа доходить до конкретних політичних дій, ці люди завжди в потрібному місці. Хоча за це треба їх цінувати. Тим більше, що всі однакові не будуть. Особливо однаково хороші. В ідеалі, звичайно, було б класно, щоб кожен міг бути зразком для іншого, але в нашому суспільстві це звучить трохи утопічно. Не зараз, на жаль. В усій цій ситуації є лише один вихід. Думаю, варто його оформити у вигляді коротеньких тез.
1. Щоб не розчаровуватись, не треба нікого ідеалізувати. Всі вони – люди з купою вад. І це не останній раз, коли тебе щось зачепило в їхніх діях чи словах. Воно не розмазувати тебе повинно, а загартовувати, робити сталевою. Як ти збираєшся воювати з ворогами, які в мільйон разів підліші і ниці морально, якщо ти серед своїх не можеш почувати себе впевнено і вміти відбити наймілкішу атаку? Чого тоді ти варта, як ідеалістка і морально освічена особа?
2. Єдине, чим ти маєш зараз зайнятися – це собою. Єдине, про що ти маєш зараз думати – це про власний розвиток, про власний ріст як особистості. Не зважай на них усіх. Хай думають, кажуть, роблять, що хочуть. Ти – вище цього. В тебе глибока душа і світлий розум. Він здатний увібрати в себе гігабайти знань, потужний пласт інформації, якою ти можеш вільно керувати. І це ще не все. Ти ж знаєш, якою тобі треба бути. В плані поведінки – стриманою, скромною, порядною, більше мовчазною, ніж триндичихою. Повір, твої тупі жарти не прибавляють тобі суспільного визнання. Ти не прославишся, як відомий комік і веселушка, ти ж бачиш, що людей чіпляє твоя ліричність і чуттєвість, то роби на цьому акцент! Дурнуватою може бути кожна, а от особливою, інтелігентно вихованою, освіченою, ознайомленою з етикетом – то для цього треба мати серйозну клепку в голові. Вона ж в тебе є, правда? Цим ти і будеш виділятися. Вишукана, елегантна, серйозна… Ти можеш змінитися! Все в твоїх силах! Ти можеш зробити так, щоб через місяць люди почали помічати зміни в тобі. Просто ти постійно повинна собі повторювати як мантру: “контролюй себе”. І все. З часом це стане звичкою, і ти вже й не згадаєш оту пришелепкувату дівчинку з хаосом у голові, якою ти була раніше.
3. Що стосується конкретно ситуації з Бородою… Ну його нахуй. І хай це буде останнім твоїм матюком в житті.

Хочу літа. Пам’ятаю, як сиділа в себе в кімнаті з віршами, блокнотами, книжками, з музикою, думками, мріями, і тепло так було, затишно… Не зручно, не комфортно, а саме затишно. Думала про щось, планувала, хотіла осені.. І що? Навіщо ото все було? Щоб зараз сидіти в гуртожитку на продавленому ліжку, слухати одноманітну музику, страждати від холоду й нудьги, шукати щось нове, мерзнути, пити чай, їсти солодке, хотіти схуднути, лінитися, мріяти і знову лінитися… В мене в кімнаті погане освітлення і колір шпалер, що жахливо дратує. Нігті нафарбувала – легше не стало. Не знаю, що це. Мене так гріла думка, що Костя зі мною тепер. Але бісить те, що я не закохана. Я вже задовбалася порівнювати емоції. Я розумію, що я вже доросла і маю орієнтуватися геть на іншу категорію стосунків, але щось мене тягне на колишні фліртування… Ненавиджу себе за це. Але я хочу нормальну повноцінну альтернативу: я вже зустрічалася, живучи в гуртожитку. З усіма все однаково. Ну майже. Хочу жити у власному будинку, хочу інший рівень… Мама колись казала, що не любить цілуватися. Мені теж не хочеться цілуватися зі Штормом. Іноді його ніжність дратує. Невже я бачу в ньому лише друга? Я ще коли починала з ним стосунки, не була впевнена, що дійсно цього хочу. Просто все якось так сталося.. Швидко. Не було куди діватися. Хай так, але ж де я знайду такого, як він? Ну от взяти таких, від яких в мене грає кров – Борода, Вася Образенко.. Суто мій типаж – красунчики, “дерзкие”, сміливі, розв’язні… Дівчат перетягали вже з сотню кожен. Оооо, такі мені подобаються. Борода, який бухає до втрати свідомості та їде знімати проституток. Чим не чоловік моєї мрії? І якщо я думаю, що через мене такі, як він, можуть різко взяти і змінитися, то ніхуя. Все життя з таким страждатиму. Бо колись дуже хотілося флірту і розв’язності. Хіба я мало наробила помилок? Хіба мало по граблях походила і синців набила? Мала б вже набратися розуму хоч трошки.
Шторм… Розумний, розважливий, відвертий, порядний. В рота заглядає. Якщо я захочу, то склепаю з нього депутата. Зроблю з нього впевненого і проривного. Якщо він бачитиме, що я вірю в нього. Хлопець має перспективу. А Борода що? В брудній від поту футболці? Фу. Згадати бридко.
Що не подобається в Штормі? Худий. Занадто аж.
Замало мужності, такий прям, як дівчинка… Здається, що ще трохи – і на колінця мені залізе і обхопить за шийку.
Зовнішність… Ну це таке. Не в тому суть, щоб красунчиком народитися. Не хочу, щоб про мене думали так, як я думаю про Марійку на фоні Бороди. От не хочу. Хай я буду королевою. Егоїстично, але бля.
Зваживши все, який можна зробити висновки? Занадто багато плюсів, щоб бути незадоволеною… Гроші він здобуде, мене поставить на п’єдестал, сам виправдає мої косяки, зі штанів буде пнутися, щоб не розчарувати мене в собі. Що ще треба?
Я от дуже боюся, що він ображатиметься, що я не кожного дня хочу з ним бачитися… Але блін. Це ж правильно. Я не підпускаю дуже близько до себе. Не показую, що я в ньому розчинилася. Я не належу йому. А це – найкращий спосіб прив’язати до себе людину і склепати з себе ідеал в її очах. Хай я кажу зараз занадто цинічно, але… Не той вже час, щоб обвішатися соплями і жити рожевими мріями. Прагматичність, практичність, далекоглядність – ось що має бути зараз в мене інструментом в побудові свого майбутнього.

Бісить шось усе. Так, що аж щелепи зводить. Та ну його усе нахуй, чесне слово. Не хочу нікого ані бачити, ані чути. Виводить із себе найменший звук і порох. Всім так заїбато, всі так класно проводять час – нахуй їм я, питається? Ненавиджу. Хочу їсти. Не хочу – жирна і без того. Сіре, нудне життя, порожнеча в думках і в тілесних нутрощах. Погода – пізда!

…Краплі дощу на скроні,
А мені б зігріти твої холодні долоні,
Дивитись фільми Тарантіно, разом сидіти у каміна,
Пити чорну каву, читати Акутагаву,
Не довіряти таємниці живим щоденникам,
Але тебе немає поруч, я з осінню, сам на сам…

Пісня шалена. Під неї думаю про Шторма. Скучила, сходжу з розуму. Не розумію, так накрило… Таке враження, що він ідеально підібраний під мене. Отой ідеал, що я собі вибудувала, втілений в Штормові цілковито. Духовний зв’язок. Ділитися найпотаємнішим, найрозумнішими думками, які тільки підкине свідомість, і знати, що тебе зрозуміють. Я б любила його все своє життя. Поцілунком проводжала кожного дня у бій. Теплими долонями зігрівала холодні скроні. Свята, чиста, відверта, ніжна, щемлива любов. Прекрасне почуття, приховане від чужих очей. Без пошлості, непотребу, споживацьких агоній та примітивізму…
Сумую за ним. Моє серденько… Тепле, зворушливе, турботливе. Вийшла б заміж вже. Або принаймні почали б жити разом. Прокручую собі в деталях – обійми, тихі довгі розмови, ніжні дотики, одна на двох ковдра. Хочухочухочу<3

Бутафорія. Все, що було до тебе – то бутафорія. Я й не могла подумати, що таке може статися, і тим більше сьогодні… Ти зі мною тепер. Я не сама. Отак все може змінитися за годину. Все стало зрозуміло ще тоді, коли ми взялися за руки.. Я почала усвідомлювати, що це – все… Відтепер в мене є Костя Шторм. І все віднині буде інакше. Чи готова я до стосунків? Побачимо. Ми домовились, що афішувати не будемо – за зрозумілих причин… Але так все стискається всередині, як згадаю ті поцілунки.. Як довго він на них наважувався…
Боже, він чекав майже рік… Перетерпів мене поряд з іншим… Щоб сьогодні нарешті сказати мені: “Я дуже сильно тебе кохаю і не уявляю свого життя без тебе..” От тільки згадаю про ці слова, про цю мить – все перевертається всередині… Таке щемливе почуття щастя, усвідомлення, що я зі Штормом, це все реально!… Що він нарешті дочекався, а я нарешті наважилась впустити його в своє життя… Треба було пережити стан крайнього розпачу і відчаю, щоб зрозуміти, наскільки він мені важливий і потрібний… І страшно, і моторошно перед майбутнім… Але я вірю, що цей вогонь між нами надовго. Так довго, як тільки це можливо. Дай Боже, щоб це було так…

Розпач. Відчай. Запалення усіх нутрощів. Як страшно усвідомлювати, що ти у небезпеці. Як важко дихати, коли все стискається від холодного жаху, що з тобою може щось статися. Сонце моє, тримайся.. Бо я ще хочу за тебе заміж.

Є багато речей, про які я б хотіла тобі розповісти. Чомусь, з якихось абсолютно незрозумілих причин, я тобі довіряю. І ступінь моєї довіри настільки високий, майже критичний, що ти вже ніби частина мого життя. Ловлю себе на думці, що чекаю твоїх повідомлень. Звикаю, виходить? Я справді не планую з тобою ніяких стосунків, але часто про це думаю. Уявляю, як все могло би бути… Фантазії зазвичай приємні.
Не хочу ні з чим поспішати. Не хочу робити поспіших висновків і вчинків. Бо він з тих людей, з ким не можна так, як я завжди роблю. Тож треба буде щось вирішувати. Чи як завжди – все покаже час.
Так хвилююся з приводу зборів. Думаю, що там мають бути пацани, вони навряд чи пропустять дівочу двіжуху)) Треба вигадати, як я завтра виглядатиму.. Ну щоб було на що подивитися! Шторма точно не буде, тож можна не боятися. І бути собі фіфочкою. Чи не бути. От я дурепа. Фуу.

Яке це страшне почуття. Я не знаю, що робити.. Я наламала дров.. Я вертихвістка просто, і все на тому.. Мені сьогодні подобається один, а завтра інший.. Я шукаю своє і не находжу.. Я занадто перебірлива.. І це піздєц.
Ні, треба щост вирішувати. Так справа не піде. Що робити? Боже, я – ніхто. Що я собою являю? Аж нічого. Йти з партії? Бути мовчазним прихильником? Це буде правильно? Щоб не мозолити очі деяким, сука, шалено закоханим?! Блять, як я його ненавиджу! Сука він, просто сука… Їбать, яка нахуй любов?! Залиш мене в спокої, залиииииииииш…. Чи мені все життя отак провести?
І як це, цікаво, не шукати собі пару серед колег чи однопартійців? А кого мені собі шукати? Їбанутих хіпстерів? Гопаря якогось? Ну це все нахуй. Отак.